Чи залишиться преса у США такою ж захищеною від дифамаційних позовів, якою вона була майже 60 останніх років?
43
У суддівських колах усе гучніше лунають голоси за скасування норми «злого умислу», встановленої прецедентом Верховного суду у справі «Нью-Йорк Таймс проти Саллівана» в 1964 році.
У своєму ранковому бюлетені від 18 серпня 2021 р. The New York Times опублікувала статтю, яка припускає можливий перегляд Верховним судом однієї з найважливіших справ, що стосується свободи преси. У статті процитована окрема думка, яку в липні 2021 р. суддя Верховного суду Ніл М. Ґорсач написав у справі «Шкельзен Беріша проти Ґая Лоусона та ін.», у якій позивачу відмовлено в клопотанні про витребування справи з Апеляційного суду. «Те, що в 1964 р. почалося як рішення бути терпимими до випадкової неправди заради забезпечення надійної журналістики відносно невеликого числа друкованих видань і мовників, – йдеться у цитаті, – зрештою перетворилося на броньований дозвіл публікувати неправду в непередбачуваних раніше способах і масштабах».
2 липня 2021 р. Верховний суд США відмовився прийняти до розгляду апеляцію Шкельзена Беріши, сина колишнього албанського президента і прем’єр-міністра Салі Беріши, щодо порушеної ним справи про дифамацію через голослівні, на його думку, звинувачення в корупції, яких у 2015 р. припустився автор Ґай Лоусон у своїй книзі «Пси війни: Правдива розповідь про те, як три обдовби з Маямі-Біч стали найбільш неймовірними торговцями зброєю в історії» (початкова назва – «Зброя та чуваки»), яка містила сцени, що ідентифікували Шкельзена як центральну фігуру в албанському скандалі з торгівлі зброєю.
У 2016 р. в Голлівуді за книгою зняли фільм з Джоною Гіллом і Майлсом Теллером у головних ролях. Згідно з фільмом, Беріша був причетний до схеми з продажу китайської зброї з Албанії військовим США для використання у війні в Афганістані.
У 2017 р. Беріша подав позов проти Лоусона, видавництва «Саймон і Шустер» і кількох інших відповідачів, аби змусити їх вилучити наклепницькі, як він вважав, твердження у книзі.
Суд нижчої інстанції виніс рішення на користь Лоусона та інших, встановивши, що Беріша не зміг довести, що твердження про його причетність до скандалу з торгівлі зброєю були зроблені зі «злим умислом».
Трьох реальних «обдовб з Майамі» зрештою засудили у США за звинуваченнями у шахрайстві, яке підпадає під федеральну юрисдикцію.
У 2020 р. Апеляційний суд США по 11-му судовому округу в Атланті відкинув позов. За висновком суду, Беріша не зміг подолати передбачені Першою поправкою Конституції США захисні механізми для свободи слова відповідачів, звинувачуваних у дифамації публічними посадовцями або іншими особами відповідно до прецедентів Верховного суду, починаючи зі справи «Нью-Йорк Таймс проти Саллівана».
У своїй апеляції до Верховного суду Беріша сказав, що ті прецеденти мають бути переглянуті так, аби обмежити застосування «правила злого умислу» тільки до публічних посадовців.
19 травня 2021 р. державний секретар США Ентоні Дж. Блінкен оголосив, що Сполучені Штати наклали санкції на Салі Берішу за ймовірну «масштабну корупцію» і заборонили йому, його дружині та його дітям в’їзд до Сполучених Штатів. «Окрім Беріши, я також запроваджую санкції проти його дружини Лірі Беріши, його сина Шкельзена Беріши та його дочки Арґіти Беріши Маллтезі. Ці особи не мають права приїжджати до Сполучених Штатів», – сказав Блінкен.
На основі статей у Reuters, Exit News та Associated Press, а також заяви для преси на сайті Державного департаменту США.
Як нагадує Times, чотири роки тому під час сенатських слухань з призначення Ґорсача суддею Верховного суду він казав, що прецеденту 1964 року, який захищає свободу преси, нічого не загрожує. Однак у своїй окремій думці на вісім сторінок 2021 року він серед іншого зазначає:
“Проте з 1964 р. медійний ландшафт нашої країни змінився так, як мало хто міг передбачити. У ті часи монтаж друкарських верстатів і розвиток мереж розповсюдження газет вимагали значних інвестицій та спеціального досвіду. Мовлення вимагало ліцензій на обмежені частоти та доступу до високоспеціалізованого обладнання. У пресі домінували порівняно великі компанії, які нерідко наймали легіони журналістів-розслідувачів, редакторів і фактчекерів. […] А сьогодні завдяки технологічним революціям практично будь-хто може публікувати практично будь-що для негайного споживання практично будь-де у світі.
Вплив цих технологічних змін на медіа нашої країни важко переоцінити. Велика кількість газет і періодичних видань збанкрутували. Мережеві новини втратили більшість своїх глядачів. З їхнім занепадом зростають цілодобові кабельні новини та онлайнові медіаплатформи, які «монетизують будь-що, що збирає кліки мишкою». Безперечно, цей новий медіасвіт має багато переваг – не в останню чергу доступ до пошуку інформації про суспільні справи та можливість їх обговорювати. Водночас певні звіти наводять на думку, що новий медіапростір також сприяє поширенню дезінформації. Як повідомляють, дослідження однієї із соціальних мереж виявило, що «брехня й чутки переважають правду за будь-ким виміром, досягаючи більше людей, проникаючи глибше … і роблячи це швидше за достовірні твердження». Все це означає, що «поширення дезінформації – створення якої майже нічого не коштує – стало прибутковим бізнесом, тоді як економічна модель, що підтримувала журналістів, фактчекерів і редакторський нагляд, зазнала глибокої ерозії».
Справа Саллівана повертає нас до часів руху за громадянські права середини 20-го століття. За інформацією «Центру Верховного суду» на сайті Justia, The New York Times опублікував на повну сторінку рекламу збирання пожертв на захист Мартіна Лютера Кінґа, звинувачуваного у лжесвідченнях. Реклама містила кілька незначних фактичних неточностей, як-от кількість затримань Кінґа та дії, вжиті поліцією міста Монтґомері у штаті Алабама. Міський комісар з питань громадської безпеки Л.Б. Салліван прийняв критику своїх підлеглих на свою адресу попри те, що його в рекламі не згадували. Він надіслав до газети письмовий запит про публічне спростування інформації, як того вимагало законодавство Алабами у разі, коли публічна особа шукає відшкодування у формі штрафних збитків за позовом з наклепу. Коли Times відмовився, Салліван звернувся до суду з позовом проти газети та групи афроамериканських священиків, згаданих у рекламі. Журі присудило йому відшкодування у розмірі $500 тис.
Проте Верховний суд вирішив, що згідно з Першою і Чотирнадцятою поправками штат не може присуджувати відшкодування збитків публічному посадовцю за дефамаційну неправдиву інформацію, пов’язану з виконанням його посадових обов’язків, якщо тільки він не доведе факт «злого умислу» – що твердження було завідомо неправдивим або стало наслідком безвідповідального нехтування тим, є воно правдивим чи ні.
У згаданій статті Times погоджується, що рішення у справі Саллівана «запровадило застрашливу норму, яка віддає перевагу свободі слова перед захистом репутації». Запроваджена початково тільки для публічних посадовців, вона була поширена подальшими рішеннями на «публічних осіб» – знаменитостей і людей, втягнутих у публічні суперечки – з вимогою до них надавати такі самі доводи.
Ґорсач – не єдиний, хто закликає переглянути це рішення. Стаття цитує суддю Верховного суду Елену Кейґан, яка назвала послідовні розширення застосування норми злого умислу «сумнівними». «Розширюючи [застосування рішення у справі] Саллівана, суд усе більше втрачав зв’язок із передумовами та принципами справи», – написала вона у рецензії на книгу в 1993 р., коли була професоркою права Чиказького університету.
Згідно зі статтею, суддя Верховного суду Кларенс Томас також неодноразово закликав суд переглянути справу Саллівана і судові рішення, що розширювали сферу її застосування, кажучи, що вони були «політично вмотивованими рішеннями, замаскованими під конституційне право». Утім, скасування рішення у справі Саллівана може бути непідйомним, як зауважив Лоуренс Сільберман, суддя Апеляційного суду США для судового округу Колумбія, в березні 2021 р. у частково незгодній окремій думці. «Спостерігаючи за намаганнями моїх колег розтягнути правило злого умислу, як гумову стрічку, я схильний відстоювати скасування [рішення у справі] «Нью-Йорк Таймс проти Саллівана» […] Менше з тим, я усвідомлюю, наскільки важко буде переконати Верховний суд скасувати таке «історичне» рішення. Зрештою, це означало б накликати гнів преси та медіа», – написав він.
На фото: Ніл Ґорсач (другий справа) разом з головою Верховного суду Джоном Робертсом (зліва), Еленою Кейґан і суддею Верховного суду Бреттом Кавано (справа). Doug Mills/The New York Times
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у межах проекту «Стартап «Центр конституційного моделювання». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження»