Нове народження України (Конституційний маніфест)

Diversi in unitate

Раніше чи пізніше Україна переможе у війні проти терористичної Росії. Але чи виграє вона краще майбутнє чи відкотиться, понівечена та зруйнована, в точку, з якої пішла зі зброєю в руках виборювати право на саме своє існування?

Україна веде війну проти тиранії та варварства за цінності свободи, людяності та гідності не тільки заради своїх громадян, але й заради усього вільного світу. Коли напруженням усіх сил ми нарешті досягнемо перемоги, українці заслуговуватимуть на тривалий відпочинок, але його не буде. Як свідчить досвід решти світу, війна приносить з собою фундаментальні зміни, які важко осягнути, доки люди знаходяться у вирі подій. Такі зміни принесуть з собою нові приголомшливі виклики і ці виклики не забаряться. Якщо Україна виявиться готовою до них, вони можуть стати провісниками кращого майбутнього для всіх, за яке українці наразі б’ються та вмирають. Але якщо ці виклики заскочать нас зненацька, майбутнє може виявитись темним, а перемога – не набагато кращою за поразку.

Аби бути готовою до таких викликів Україна потребує на новий суспільний консенсус, який –своєю чергою – має бути закарбований у новій конституції. У цій страшній війні в багатьох аспектах народжується нова Україна: російська агресія об’єднала українців задля захисту своєї землі та священного права самим визначати свою долю. Це означає, що українська політична нація стала доконаним фактом. Але це також накладає на нас додаткову відповідальність. Насамперед це спонукає нас осмислити, за що саме ми воюємо і що означає бути українцем, за яке саме майбутнє стільки українців офірують найдорожче – своє життя. Війна точиться не тільки за контроль над територією та відновлення суверенітету України у міжнародно визнаних кордонах – ми відстоюємо також принципи та цінності вільного світу. Ми наразі боронимо цивілізацію, який кинув виклик варварський автократичний режим. В таких умовах в Україні народжується новий суспільний консенсус та карбується новий суспільний договір. Втім аби бути тривким цей консенсус слід кодифікувати в новому Основному законі.

Але в чому полягає цей новий консенсус, якщо воюючи проти спільного ворога ми не хочемо втратити притаманного вільному суспільству розмаїття?

1. Новий суспільний консенсус

Після війни Україна стикнеться з кількома нагальними викликами.

Ще до війни небагато українців були задоволені станом справ в українській політиці. Ми раз-у-раз обирали політиків, покладаючи на них великі сподівання. Але здається лише для того, аби пересвідчитись, наскільки наївними ми були, бо політики вкрай рідко справджували наші надії… Можновладці зазвичай обслуговували інтереси наближених до влади осіб, корупція квіла буйним цвітом, довіра до більшості державних інституцій зазвичай вимірювалась від’ємними числами. Як наслідок, українці втрачали довіру до влади, аби зануритись у своє приватне життя в колі рідних та друзів, подалі від політики. Але в результаті цього політична система ставала ще менш чутливою до потреб пересічних українців.

Новий суспільний консенсус потрібний, аби українці знову повірили у свою політичну систему.

Влада була нечутливою до потреб громадян саме через її надмірну концентрацію в руках небагатьох. Можновладці зазвичай були надійно захищені від суспільного тиску, через що вони обслуговували власні інтереси та ігнорували потреби посполитих. Зокрема, реальна влада концентрувалась у руках олігархів та інших тіньових ляльководів, в офісі президента та в руках центрального уряду в Києві, хоча не можна оминути увагою деякі важливі досягнення децентралізації. Напевно головною причиною надмірної концентрації влади була власне уява про владу, успадкована українцями з тоталітарних часів. Влада концентрувалась у руках небагатьох насамперед тому, що люди вірили, що процвітання України має забезпечити сильний президент-патріот, а не ефективна система влади, що опирається на складну систему стримувань і противаг.

Новий суспільний консенсус вкрай потрібний, аби українці повірили, що:

• вони можуть зробити владу відповідальною перед широким загалом, а не перед вузьким колом політичних ляльководів, як це є зараз;
• влада не обов’язково має бути надмірно сконцентрована у руках небагатьох.

 

Від початку великої війни всі владні важелі фактично зосередились в одних руках. На то є кілька причин:

• проголошення воєнного стану;
• ментальна криза;
• рентна економіка;
• тиск іноземних партнерів та міжнародних організацій;
• природна потреба у швидкому ухваленні рішень в перебігу війни.

Можливо, поки триває війна дійсно було потрібно зосередити владу в одних руках. Але коли запанує мир, вкрай важливим буде її децентралізувати. Аби це сталося, потрібно буде насамперед змінити сам спосіб мислення українців з воєнного на мирний.

Новий суспільний консенсус потрібний, аби сформувати в українців візію власної країни, сфокусовану на можливостях, яке може запропонувати майбутнє і які потребують вдумливої рефлексії, замість небезпек війни, що вимагають швидких рішень та концентрації влади.

Кінець-кінцем надмірна концентрація влади в руках небагатьох провокуватиме нові та нові суспільні поділи. Водночас:

• ми маємо реінтегрувати в український простір Схід та Південь України, хоча ці території тривалий час перебували під російською окупацією та були об’єктом щоденної російської пропаганди;
• ми маємо реінтегрувати в мирне життя сотні тисяч героїчних захисників, які повертатимуться з фронту додому, чиє звичне життя було нагло перервано війною і багатьох з яких ще довго переслідуватимуть травми війни;
• ми маємо реінтегрувати в українське життя мільйони мирних жертв російської агресії, які втратили рідних, близьких, свої домівки та малу батьківщину.

Завершення війни також принесе чимало інших суспільних поділів, які наразі важко, а подеколи й неможливо передбачити. Упродовж війни громадяни притлумлюють свої відмінності, аби мобілізуватись і дати відсіч ворогові, тому Україна наразі об’єднана як ніколи. Втім, коли запанує мир, наші відмінності знову заявлять про себе. Тому ми маємо скористатися єдністю, яку нам подарувала війна, як трампліном для розвитку спільної візії мирного часу, трампліном для розвитку нового суспільного консенсусу.

Будь-яка тривка єдність має бути інклюзивною: вона має будуватись на спільних підівалинах, які глибші за наші розбіжності. Радше аніж придушувати такі розбіжності, візія майбутньої України має трактувати їх як відмінні, але однаково легітимні шляхи бути українцем. На жаль, після війни люди часто не можуть вивільнитися з пастки чорно-білого світосприйняття, притаманного воєнному часу, і відчувають інакшість як загрозу. Через це українці можуть сприйняти природне відродження суспільної розмаїтості у повоєнний час як щось подібне до зради. Тому не варто дивуватись, якщо поранене війною українське суспільство сподіватиметься, що сильний лідер та сильна влада придушать прояви інакшости, в яких воно бачитиме небезпечну соціальну девіацію.

Відродження суспільних відмінностей, таким чином, посилить небезпеку надмірної концентрації влади. Своєю чергою, надмірна концентрація влади посилюватиме загрозу соціальних розколів, оскільки спроби придушити розбіжності зазвичай призводять лише до їхнього поглиблення.

Новий суспільний консенсус потрібний аби дати українцям відчуття єдності, яка не придушує розбіжності і не ґрунтується на опорі спільному ворогові.

2. Нова конституція

Новий суспільний консенсус буде, таким чином залежати, від нової якості політики, яка має запропонувати українцям:

• підстави довіряти своїй політичній системі;
• підстави вірити, що влада буде служити громадянам, а не небагатьом обраним, та нести відповідальність перед ними;
• візію країни, обперту на перспективах, які може запропонувати Україні майбутнє;
• відчуття єдності, що не пригнічує розмаїтості, та національну ідентичність, в основі якої лежить щось більше за опір спільному ворогові.

Здійснення цих мрій потребуватиме на правильну конституцію. Така конституція є водночас причиною і наслідком: вона покликана створити передумови для нового суспільного консенсусу та зафіксувати його сутність.

а. Конституція як причина

У довгостроковій перспективі Україна буде спроможною досягти нового суспільного договору тільки якщо здійснюватиме правильну політику. Якщо національна політика і надалі слабуватиме на недовіру громадян до органів влади, відчуження та байдужість, песимізм та брак єдності, досягнути нового суспільного консенсусу буде вкрай складно. Але якщо українці повірять у свою державу, якщо влада стане чуйною до потреб громадян, якщо система даватиме надію на майбутнє та гуртуватиме людей, тоді Україна може пережити славне друге народження.

Великою мірою політика країни залежить від її конституції, яка наділяє владні органи повноваженнями та визначає структуру влади. Коли люди незадоволені своїми політиками та політикою, яку останні формують, причина часто полягає в тому, що конкретна політія має конституцію, що їй шкодить. В цьому сенсі конституція не є технічним езотеричним документом, який розуміють тільки професійні юристи. І її не можна оцінювати абстрактно як науковий трактат: конституція є гарною тоді і тільки тоді, коли вона породжує добрі результати в конкретній країні у конкретний час.

В цьому сенсі конституція впливає на все, що відбувається в країні, і дотична до всіх проблем, з якими стикаються звичайні люди. Багато хто скаже, що він чи вона переймається станом охорони здоров’я, освіти, інфраструктури чи довкілля, а не конституції. Але насправді саме структура конституції часто-густо спричиняє всі ці проблеми та блокує спроби їх розв’язати. Причина полягає в тому, що розв’язання суспільних проблем вимагає державної влади, що обізнана з проблемами пересічних громадян,  має потужні мотиви для їх вирішення, а також спроможна знаходити ефективні розв’язки. Однак там де влада надто сконцентрована в руках небагатьох, вона зазвичай обслуговує інтереси можновладців.

Внаслідок цього виборці часто приходять до виборчих дільниць з вірою, що нарешті вони оберуть правильних політиків – і ті вирішать їхні проблеми. Однак їхні надії зазвичай розбиваються на друзки, бо влада ніколи не почне працювати краще доти, доки конституція не закладе належні підвалини для її ефективного функціонування. Як наслідок нові політики дуже скоро починають до болю нагадувати старих. Ми отримаємо кращу владу тільки тоді, коли ми змінимо структуру української влади.

Оскільки конституція виглядає як технічний документ, чимало людей не бачать взаємозв’язку між щоденним життям та конституційною структурою. Навіть багато професійних правників наполягають на тому, що чинна Конституція України є просто чудовою. І це правда, що чинний основний закон добре написаний з точки зору юридичної техніки. Однак оскільки українці потерпають від щоденних проблем, яким політики не можуть дати раду, значить структура національної конституції має якийсь суттєвий ґандж.

Деякі напевно вірять, що конституція створила ідеальну структуру влади в Україні, однак проблема в тому, що ніхто не звертає уваги на конституційні приписи. Іншими словами, писана конституція добра, однак мало хто дотримується її приписів. А отже якщо ми змусимо усіх дотримуватись чинної конституції, справи налагодяться.

Хибність такого погляду полягає в тому, що основний закон, який можновладці можуть легко ігнорувати, за означенням є поганою конституцією. Власне основне призначення конституції і полягає в тому, аби структурувати владу і створити стимули дотримуватись її приписів. Можновладці ігнорують конституцію, коли в них є можливість безкарно порушувати її приписи і, навпаки, відсутні стимули дотримуватись їх – іншими словами, коли влада занадто сконцентрована у руках небагатьох. Отже, наша конституція продовжуватиме бути порожньою декларацією доти, доки ми не змінимо її таким чином, аби створити передумови її ефективного застосування.

b. Конституція як наслідок

Якщо українці спроможуться укласти новий суспільний договір, заснований на довірі, надії та єдності, вони природно прагнутимуть бачити ці принципи закріпленими у своєму основному законі. Коли одразу після війни в Україні складеться новий суспільний консенсус, є надія, що громадяни будуть відданими йому, тримаючи свіжими у свідомості його засади. Неминуче, однак, життя повернеться до свого звичайного плину, а люди – до своїх щоденних справ, і пам’ять про героїчні часи поблякне. Коли це трапиться, вкрай важливо аби візія та взаємні зобов’язання в рамках нового суспільного консенсусу отримали тривалий захист у конституції. І це є однією з її основних функцій: нагадувати людям про найглибші підвалини та найвищі ідеали їхньої політії.

Наразі важливо утриматись від нав’язування чи навіть адвокації конкретних розв’язків, які повинна містити майбутня конституція: це має вирішити народ України. Аби люди зробили свій усвідомлений вибір, конституційний процес має бути відкритим та інклюзивним настільки, наскільки це можливо. Він має включати:

• численні громадські слухання, які добре протоколюються;
• конституційні дискусійні спільноти чи клуби в кожному місті;
• вірогідно, обрану конституційну асамблею;
• експертний супровід, що не підміняє собою інклюзивний процес;
• та референдум.

Відкриття конституційного процесу для широкого загалу в такий спосіб допоможе забезпечити відповідність змісту майбутньої конституції новому суспільному консенсусу та усунути небезпеку перетворення нового основного закону на ще одну міжелітну угоду. Втім такий підхід сприятиме досягненню ще однієї цілі: процес творення нової конституції може сприяти кристалізації нового суспільного консенсусу. Коли люди дискутують про державний устрій, якого вони прагнуть, вони мимоволі обговорюють, якою б вони воліли бачити свою країну: її ідеали та прагнення, небезпеки, що лежать перед нею, владну архітектуру, взаємну відповідальність влади та громадян, концепт свободи, особисті права та демократію. Таким чином процес написання нової конституції може об‘єднати людей у заповзятій, жвавій дискусії про спільне майбутнє – новий суспільний консенсус, який допоможе нам збудувати кращу будуччину, майбутнє, якого ми наразі так палко прагнемо.

Разом новий суспільний консенсус та нову конституцію можна уявити як новий суспільний договір. Таким чином мета конституційного процесу дослідити шлях, що призведе Україну до укладення нового суспільного договору. Жодна інша робота не може бути важливішою для нашого майбутнього, аніж ця. Тому цю роботу слід починати вже зараз. І саме тому ми оприлюднюємо цей маніфест і закликаємо усіх, для кого Україна та її майбутнє дорожчі за конкретні імена конкретних політиків, долучитися до роботи.

ПІДПИСАНТИ

25 червня 2023 року

Львів, Український католицький університет

Владика Борис (Ґудзяк), Президент Українського католицького університету, Архиєпископ і Митрополит Філадельфійський УГКЦ у США

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, член-засновник Української Гельсінкської Групи

Олександра Матвійчук, лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року та керівниця Центру громадянських свобод

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету

Ганна Юдківська, суддя Європейського суду з прав людини від України (2010-2022), членкиня робочої групи ООН з свавільних затримань

Тетяна Гавриш, керуюча партнерка  юридичної компанії “ILF”, лідерка Харківської експертної групи підтримки медреформи, почесна консулка ФРН у Харкові

Геннадій Друзенко, голова правління Центру конституційного моделювання, співзасновник та президент Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова

Лариса Івшина, українська журналістка, головна редакторка газети «День»

Ігор Луценко, військовослужбовець Збройних сил України

Йосиф Зісельс, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»

Володимир Єрмоленко, філософ, очільник Українського PENу

Світлана Хилюк, директорка Школи права Українського католицького університету

Девід Вільямс, професор права Школи права Університету Індіани, керівник Центру конституційної демократії Університету Індіани